Україна - це наша родина

Основною клітиною нашої нації є саме родина. Спільна українська родина - це творець і зберігач українського роду, культури, моралі. Родина - джерело продовження роду. Мабуть, не випадково наш герб символізує триєдність - людини, родини, нації. Ще дохристиянські вірування українського народу свідчать, яке значення для наших предків мала символіка, пов'язана з родиною, родом. І сьогодні не випадково ми з вами повертаємось до глибокої минувшини народу, яка розкриває нам усю красу, неповторність звичаїв і традицій, пов'язаних з родиною.

Сильна родина, рід, сім'я - міцною буде наша ненька Україна. Тому слід згадати забуті родинні свята, звичаї, щоб відродити їх у наших родинах, бо нам, як ніколи, не вистачає родинного спілкування, підтримки у тяжку хвилину, та й хвилини радості повинні нас єднати.

Асамблея ООН постановила, що починаючи з 1994 року, 15 травня кожного року відзначається міжнародний день родини.

Родина - це перш за все подружжя, бо подружжя творить першу форму родини. Це кровно споріднені люди, з'єднані між собою щирою міцною любов'ю і безмежною відданістю. Це рід, покоління людей зі спільними інтересами, спільною діяльністю, в яких панує пошана одне до одного. Саме в родині виховується любов до рідної мови, культури, традицій. Символом роду було божество Род - родоначальник роду ще у християнські часи. Звідси і назва - рід, родина.

Кожна родина – це велике дерево, на якому гілочки швидко ростуть, міцніють, живляться соками великої гілки – сім'ї.

Родовiдна пам'ять - явище в українському побутi унiкальне. Очевидно, мало хто знає, що у давнину було за обов'язок знати поiменно свiй родовiд вiд п'ятого чи навiть сьомого колiна.

Пам'ять про своїх предкiв була природною потребою. Триматися свого родоводу, оберiгаючи в такий спосiб сiмейнi релiквiї i традицiї та передаючи їх у спадок наступним поколiнням, було обов'язком.

Тих, хто цурався чи нехтував iсторичною пам'яттю, зневажливо називали людьми без роду-племенi.

Рід. Родина. Сім’я

Хочу розповісти про одну з гілок мого родовідного дерева зі сторони моєї матері. Свою розповідь почну з найстарших членів родини.

Рід моєї бабусі Яворської ( Костогриз) Ганни Григорівни сягає корінням аж до гори Кодри, що на Чернігівщині. Її пращурів було примусово переселено в степи Півдня України – сучасну Херсонщину і називалися вони – «Кодрячі», пізніше взяли собі прізвище Костогриз. Переїхали до Берислава.

Голова роду – Костогриз Никифор Григорович. (фото 1 1949 року дід Никифор з внуками). Перша дружина – Марічка, на Херсонщині називали її Мотрею, мала здатність лікувати хворих дітей, допомагала жінкам від різних хвороб, зналася на травах, могла навіть сказати, що чекає на людину в майбутньому. В родині Никифора було три сини: Іван, Григорій, Василь та донька Марія.(фото2. 1962року. В центрі дід із своєю третьою дружиною бабою Настею, дочка Марія із родиною, син Василь з родиною) Баба Марія померла в 1941 році, саме коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Дід Никифор прожив 102 роки (1857-1959). Приймав участь в бойових діях на території України. Тяжко був поранений, наслідком поранення було втрата зору на ліве око.

Сини діда Никифора пішли воювати на фронт. На Івана прийшла похоронка, що загинув у 1943році під Києвом, звільняв Україну від німецько-фашистських загарбників. Пройшов невеликий шлях бойових дій ІІІ Українського фронту. Григорій загинув на Миколаївщині, на Новоодеському плацдармі, восени 1942 року. Так, моя бабуся Ганна, навіть і не бачила свого батька, лише про його існування знає із розповідей старшої сестри Олександри. З війни повернувся лише один син – Костогриз Василь Григорович.

Бабусю – дружину Григорія - звали Євдокією Андріївною, дівоче прізвище – Мануйленко, народилася 03 березня 1910 року.(фото 3.1959 року Баба Дуня з онукою Оленою ) В її родині було троє дівчат: Євдокія, Віра, Надія. Прапрадідусь – Мануйленко Андрій Порфирович був простим селянином, а його дружина Мотрона Тимофіївна займалася веденням домашнього господарства. Баба Дуня все життя пропрацювала в колгоспі дояркою, а останні роки - на птахофермі. У родині прабабусі було троє дітей: син Микола, все життя пропрацював шофером в колгоспі, доньки: Олександра (фото 4 – донька Олександра з чоловіком Зіновієм), Ганна (фото 5.). Бабуся розповідала, що її батько до початку війни працював на судні рибалкою.

Сім'я була велика. Сестра Надія все своє життя пропрацювала на цегляному заводі простою робітницею, а її чоловік, Григорій Кузьмич, у Бериславському педагогічному училищі секретарем профспілки, бібліотекарем. (фото 6.)

Сестра Олександра Григорівна все своє життя присвятила дітям – 40 років пропрацювала вчителем початкових класів у Рогачинському районі в Ленінській початковій школі. На даний час проживає в селищі міського типу Горностаївка у молодшої доньки Олени.

Моя бабуся – Яворська (Костогриз) Ганна Григорівна народилася в місті Берислав у 1942році. Після закінчення школи вступила до Бериславського педагогічного училища, а в 1970 році вступила до Херсонського державного педагогічного інституту. 49 років пропрацювала в Славненській середній школі вчителем української мови та літератури. У своїй роботі намагалася викликати інтерес до навчання, до предмета. За результатами своєї діяльності має нагороди:

1982 рік — нагороджена значком “Відмінник народної освіти ”.

1985 рік — медаль “Ветеран труда ”.

1988 рік — присвоєно звання “Старший вчитель”.

1990 рік — присвоєно звання “Вчитель-методист”.

Протягом 49-річної педагогічної діяльності неодноразово була нагороджена грамотами районного та обласного відділу освіти, а також нагороджена грамотою Міністерства освіти України “За активну участь в підготовці школи до навчального року”.

2007 рік — нагороджена грамотою “За багаторічну плідну працю, особистий внесок у справу навчання та виховання підростаючого покоління “

Також неодноразово отримувала подяки від адміністрації школи, району та області за плідну працю.

Зараз бабуся на заслуженому відпочинку, разом з дідусем ведуть невелике своє господарство. (фото 7 бабуня Анна з сестрою Олександрою.) Виховали двох дітей, які також обрали долю вчителів – Яворський Олег Олександрович та Фролова (Яворська) Олена Олександрівна.

Яворський Олег Олександрович, мій дядько, - вимоглива та чуйна людина. Учнями можуть бути різні діти, учителями - тільки найкращі. Чому ж він один з найкращих, тому що:

- він ерудований та культурний;

- має добре розвинену інтуїцію та викладацький хист, почуття гумору;

- уміє передавати дітям позитивний соціальний досвід людства, має дар переконання;

- високо розвинене почуття соціальної відповідальності. Є народна мудрість: «Яблуко від яблуні далеко не падає».

Так і Олег Олександрович, добре знаючи про всі труднощі роботи вчителя, обрав професію своїх батьків. Адже його мама (моя бабуся) - Яворська Ганна Григорівна , вчитель Славненської ЗОШ - дійсно Вчитель з великої літери.

Саме вона стала взірцем для свого сина який успадкував від неї любов до дітей і до освітянської праці. Після закінчення в 1993 році Миколаївського педінституту він повернувся до рідної школи викладати улюблений з дитинства предмет - історію.

З 1998 року Олег Олександрович працює в Горностаївській ЗОШ №2 заступником директора з навчально-виховної роботи та вчителем історії. Не дивлячись на тяжку роботу в школі, він не загубив любов до дітей. Про таких, як він Л.Толстой сказав: «Якщо вчитель поєднує в собі любов до справи і до учнів, він - достойний вчитель».

Яворський Олег Олександрович - народився 2 вересня 1971 року в селі Славному Горностаївського району Херсонської області.

1988 році закінчивши Славненську середню школу, вступив до Миколаївського державного педагогічного інституту імені В.Г. Бєлінського на факультет «Історія та правознавство».

1993 році закінчивши інститут повернувся в рідне село, де став працювати вчителем історії та правознавства в Славненській середній школі.

В 1998 році був призначений на посаду заступника директора з навчально-виховної роботи Горностаївської ЗОШ №2 та вчителем історії. З 1 вересня 2005 року - директор Горностаївської ЗОШ №2.

Фролова (Яворська) Олена Олександрівна, моя мама, закінчила Славненську ЗОШ І – ІІІ ст. в 1993 році. Вступила до МДПІ імені Белінського.

Свою трудову діяльність розпочала в 1996році в Славненській ЗОШ І – ІІІ ст. З 2002 року працює в Новоолександрівській ЗОШ І – ІІІ ст.. Єланецького району, Миколаївської області вчителем історії та географії.

Життя ставить перед вчителем нові вимоги, завдання, проблеми. Серед них є такі, - здійснення безпосередньо залежить від вчителя.

У своїй роботі намагається бути вимогливою і справедливою, врівноваженою і тактовною.

Кожна людина, i кожний народ мають свої святинi. Вивiшений на стiнi портрет дiдуся чи бабусi - це не просто данина традицiї. Це пам'ять про тих, хто творив iсторiю, з кого треба брати приклад.

Дiд - це жива мудрiсть, неписана iсторiя нашого народу.

Голова роду Яворських – Яворський Павло Олександрович (фото8), народився в родині селян, у 1919 році, які на початку ХХ ст.. були переселені з Польщі. Зі слів своїх рідних я знаю, що спочатку пращури проживали в селі Костянтинівці, що знаходиться на території сучасного Великолепетиського району, бабуся – Анна Лук’янівна Васьківська (фото 9 – бабуся з донькою Галиною) була чистою полячкою. На Україні народила п'ять дітей: Станіслава, Павла, Розу, Марію, Галину. Довелося їм пережити усi страхiття голоду, вiйни, усi людськi страждання дiсталися на їх долю. З дитинства назавжди запам'ятали жах вiйни - як фашисти прийшли до села, де мешкала бабуся. Вони забирали все, що в них було, щоб утримувати німецькі війська. Як вона з малими дiтьми ходила пiзньої осенi на прибранi вже колгоспнi поля i, розриваючи мертву землю руками, викопувала мерзлу картоплю, бо їсти дуже хотiлось. Павло та Станіслав були призвані до лав Червоної армії. З війни повернулися лише в 1947 році. Неодноразово були поранені, мали велику кількість нагород.

Після повернення з війни прадід одружився з Янчуковою Варварою Кирилівною. Після громадянської війни прабабуся Варвара разом з своїми батьками переселилася до села Мохове (Новоолександрівка, сучасна назва - Славне), до цього проживали в Копанях, працювали на Фальцвейна.

Дід Павло все своє життя пропрацював в колгоспі «Перемога», бригадиром, хоч і мав освіту лише чотири класи. Виховував чотирьох синів: Віктора, Олександра, Володимира, Миколу. (фото 10 – родина Яворських-Янчукових)

Яворський Олександр Павлович, мій дідусь, (фото 11 – з онуками Олегом, Ольгою) – народився 23 лютого 1948 року в селі Славне, Горностаївського району, Херсонської області. Закінчивши вісім класів, вступив до Одеського міського професійно-технічного училища №9. Отримав спеціальність «Слюсар механоскладальних робіт другого розряду.» Повернувся до рідного колгоспу, де 28 років пропрацював електриком, сім – завідуючим тваринницьким комплексом.

19 вересня 1970 року одружився з Костогриз Ганною Григорівною. Зараз на заслуженому відпочинку.

З радістю в душі і усмішкою на своєму обличчі я пишу цю пам'ять. Чому свою сім’ю, в якій проживаю – я називаю скарбом? А тому, що я найщасливіший у цілому світі. Я вважаю, що там, де в сім’ї панує мир, злагода, взаєморозуміння, любов до своїх дітей, а дітей до своїх батьків – це є безцінним скарбом в моєму серці.

Я пишаюся і горджуся своїми батьками, своєю бабусею, дідусем.

Від свого батька я успадкував впевненість у своїх вчинках, чесність і справедливість, порядність, любов і ласку. Від своєї дорогесенької мами я успадковую всі ті добрі, щирі і ніжні риси характеру, які є зараз у неї.

Треба любити і шанувати, поважати своїх батьків – не завдавати їм болю і сорому своєю поведінкою. І чого гріха таїти, що іноді ми засмучуємо своїх батьків, завдаємо їм болю, своєю поведінкою, своїми вчинками, і як боляче дивитися на їхні переживання, на їхню душевну муку за нас, але вони добрі, вони готові за нас своє життя віддати, щоб лише нам було добре, щоб ми жили радісно і щасливо. Для своїх батьків – ми є скарбом тому, що ми їхні діти, а наші батьки для нас є безцінним скарбом. Чому я написав, що мої батьки, моя сім’я є скарбом, а тому, що я твердо впевнений – де у сім’ї між батьками і дітьми є любов, взаєморозуміння, де я живу щасливо і радісно, то це є безцінним скарбом для мене.

Я люблю свою родину, свою сім’ю тому, що це є мій безцінний скарб і я буду берегти, як свою зіницю ока.

Кiлькiсть переглядiв: 248

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.